Чоловік має бути сильним, чоловік має заробляти гроші, чоловік має бути мужнім, а ще «не служив – не мужик». Сприйняття того, яким має бути чоловік – не є природним чи вродженим, це культурно зумовлений стереотип, який змінюється впродовж століть.
Андре Рош на прикладі французької історії дослідив причини виникнення цих стереотипів та шляхи їхнього розвитку.
У дослідженні автор аналізує документи, особисті щоденники, анекдоти, народні пісні, газети та інші пам’ятки, які найкраще ілюструють формування рис маскулінності. За точку відліку Андре Рош бере Французьку Революцію, яка змінила сприйняття: чоловіка-короля, чоловіка-батька, чоловіка-воїна, чоловіка для сім’ї та для суспільства. Автор розглядає сприйняття чоловічого тіла та зовнішності, зміни в чоловічій освіті та обрядах ініціації. Окремі розділи присвячені зміні вимог до «справжнього» чоловіка відповідно від потреб міста чи села.

Фрагмент тексту: Статеве розрізнення та суспільний порядок
Дуже довго простір залишався розділеним; місця для жінок дублювали ті, що існували для чоловіків: храми, громадські міс- ця та шляхи, помешкання і слуги ділилися згідно зі статевою приналежністю. Розподіл міського простору тасільської місцевості відтворювали символіку соціального поділу. Після Французької революції холостяки та одружені чоловіки продовжували займати знакові місця: у ХІХ  столітті це були ка- баре, міські площі, гральні заклади; гуртки, асоціації та спорт також залишалися насамперед специфічно чоловічим середовищем. А що сталося, коли жінки почали відвідувати середню школу і старші класи в ліцеї, кафе-концерти й морські узбережжя? У готелі Hôtel des Bains у Дьєппі та Довілі жіночий салон, чи то пак «салон для бесід», залишився відділеним від курильної кімнати для чоловіків. Це не означало, що таке дозвілля належало винятково одній статі, просто час, проведений у змішаному товаристві чоловіків і жінок, міг додати плутанини в стосунки. Існує дисципліна, тож простори мають бути розділені. Звичай- но, чоловіча курильна кімната перестала бути забороненим місцем для жінки. Хоча її там могли просто прийняти, не передбачалося, що жінка в ній має власне належне місце; вона за- лишалася запрошеною гостею, чужинкою. Що сталося із цією диспозицією, коли пляжі, казино, купе поїздів і вітальні стали спільними? А коли чоловіки збираються разом у суто чоловічій компанії, чи порушують вони хід історії? Як вони впізнають у собі чоловіків, якщо їхні місця більше не передбачають символічних ознак?
Немає нічого природнішого для збереження соціальної нерівності, ніж сперти її на тілесність. Для порівняння: ролі, що визначають мужність, тобто чоловічий характер особистості, потребують більше м’язової сили, ніж традиційні жіночі обов’язки. Якщо конкретніше, то традиційна жіноча праця не вимагає докладання великої фізичної сили протягом короткого часу (як підняття вантажів, робота в полі та на шахті). Також ці ролі передбачають інший спосіб ризику болю та смерті: ясно, що ризик життям на роботі чи війні героїзує чоловіка, натомість жінка, яка втрачає життя під час пологів, просто кориться закону природи. Вони потребують інакшого увиразнювання, що підтверджувало б високі спортивні результати як суто чоловічий привілей. Але технічний імперіалізм нейтралізував розподіл обов’язків: чи не розтанув престиж чоловіків у царині зручного й функціонального, що відкрило жінкам доступ до нових занять? Чи змогли жінки, віддалившись від настанов предків, уникнути тягаря історії? Як зберігалася чоловіча особливість у індустріалізованому суспільстві, де символічне значення більше не було визначальним?
У Франції старих часів змішування чоловіків із жінками могло мати сумнівні наслідки. Чоловік, який виконував жіночу роботу, втрачав респектабельність, а жінка в чоловічому просторі втрачала честь. Словом, порушення розподілу ролей призводило й до втрати благочестя, образу самих себе, що був визначальним для індивіда та гарантував соціальний порядок. Що робили чоловіки, аби не відчувати втрату мужності через втручання жінок у їхні питомі царини знань і вмінь? Проте жінки отримали доступ до нової відповідальності поза домашнім вогнищем. Їхня історія a priori їх до цього не готувала. Що взагалі в їхній освіті могло до цього призвести, чи то пак дати волю до тих змін, а чи бодай бажання? Раніше жінки відчували би перехід із однієї ролі в іншу як порушення правил, обтяжене наслідками. Чи не ризикували вони виглядати як garçonnes, пропащі жінки? І особливо цікаво: які психологічні пружини спрацювали, щоби прибрати ці розриви?
Еволюція ролей відбувається одночасно зі зміною норм поведінки. Залишилася певна увага до тілесності, як сказав Моріс Ґодельє: «Кімнати, де можна нескромно кричати про утиски та експлуатацію». Дотепер роздягальні й туалети нагадують про давній розподіл сексуальних табу і сорому, що змушували при оголенні ототожнювати погляд Іншого та його бажання. Промовиста дрібничка. Але важлива для тих, хто знає, як у європейському суспільстві відбувалися розділення та виключення. Через незнання чи необізнаність революція моралі заскочила зненацька тих, хто продовжував чіплятися за традиції. Розрив між жінками та чоловіками починає видаватися чимось на кшталт апартеїду, тож стає соціально дискредитованим, а умовності починають виглядати необґрунтованими, такими, що несуть проти течії демократії. Соціальне, ідеологічне, культурне розшарування волає про нерівність, тобто про несправедливість. Які нові норми щодо Я постали з рівності?