В настоящее время Мишель Фуко является одним из наиболее цитируемых авторов в области современной философии и теории культуры.
В 90-е годы в России были опубликованы практически все основные произведения этого автора. Однако отечественному читателю остается практически неизвестной деятельность Фуко политика, нашедшая свое отражение в многочисленных статьях и интервью. Среди тем, затронутых Фуко: проблема связи между знанием и властью, изменение механизмов функционирования власти в современных обществах, роль и статус интеллектуала, судьба основных политических идеологии XX столетия.
Содержание:
Безумие и общество (1970)
О народном правосудии. Спор с маоистами (1972)
Интеллектуалы и власть (1972)
О природе человека. Справедливость против власти (1974)
Политика — это продолжение войны другими средствами (1975)
Смерть отца (1975)
Власть и тело (1975)
Мишель Фуко. Ответы философа (1975)
Запад и истина пола (1976)
Политическая функция интеллектуала (1976)
Нужно защищать общество (1976)
Око власти (1977)
Жизнь бесславных людей (1977)
Власть и знание (1977)
Власть и стратегии (1977)
Дисциплинарное общество в кризисе (1978)
Политика и этика: интервью (1983)
Что такое Просвещение? (1984)
Политическая технология индивидов (1988)
Внимание: Есть в продаже полный комплект этого издания в 3-х томах. Ищите на нашем сайте.
| Про книгу | |
| Видавництво, місто | Праксис, М. |
| Рік видання | 2002 |
| Кількість сторінок | 384 |
| Обкладинка | м'яка |
-
2.369грн.
Схожі товари
История безумия в классическую эпоху \зелен
Мишель Фуко (1926-1984) - один из самых влиятельных Французских мыслителей ХХ века, философ, теоретик культуры, историк, pacсматривает в этой работе феномен безумия в европейской культуре XVII-XIX веков. Институт изоляции умалишенных, юридические акты и Meдицинские трактаты, художественные и литературные образы, нapoдные суеверия - как понималось и воспринималось безумие в классическую эпоху? Каковы истоки психолоrическоrо опыта безумия в ХХ веке? Как сформировались современные понятия сумасшествия и душевной болезни?СОДЕРЖАНИЕПредисловие.5ЧАСТЬ ПЕРВАЯГлава первая. «STULTIFERA NAVIS»..11Глава вторая. ВЕЛИКОЕ ЗАТОЧЕНИЕ..59Глава третья. МИР ИСПРАВИТЕЛЬНЫХ РАБОТ.98Глава четвертая. ОПЫТЫ БЕЗУМИЯ..134Глава пятая. УМАЛИШЕННЫЕ..163ЧАСТЬ ВТОРАЯВведение.197Глава первая. БЕЗУМЕЦ КАК ЕСТЕСТВЕННЫЙ ВИД.212Глава вторая. ТРАНСЦЕНДЕНТНОСТЬ БРЕДА.250Глава третья. ЛИКИ БЕЗУМИЯ.300Глава четвертая. ВРАЧИ И БОЛЬНЫЕ...353ЧАСТЬ ТРЕТЬЯВведение.403Глава первая. ВЕЛИКИЙ СТРАХ..414Глава вторая. НОВЫЕ ГРАНИЦЫ..446Глава третья. О ПРАВИЛЬНОМ ПРИМЕНЕНИИ СВОБОДЫ.489Глава четвертая. РОЖДЕНИЕ ПСИХИАТРИЧЕСКОЙ ЛЕЧЕБНИЦЫ.541Глава пятая. АНТРОПОЛОГИЧЕСКИЙ КРУГ..598ПРИМЕЧАНИЯ..629Библиография.689..
Болезнь к смерти \2014
Выдающийся датский философ и богослов Сёрен Кьеркегор (1813-1855) считается предтечей экзистенциализма; кроме того, его идеи оказали непосредственное влияние на «диалектическую теологию» Карла Барта, на философскую антропологию, персонализм и другие течения, где акцент переносится на личное присвоение некой истины. Произведение «Болезнь к смерти» было опубликовано Кьеркегором в июле 1849г. В основу тематического зачина, давшего название всей книге, положена евангельская притча о воскрешении Лазаря. Чудо о Лазаре несет свою прозрачную метафорическую нагрузку: бездыханность, безжизненность мертвеца символизируют здесь оцепенение воли человека, скованной отчаянием, когда надежда потеряна и все тонет во мраке безразличия, циничной опустошенности. Спасение из этого состояние внутреннего саморазрушения, тлена и гибели возможно лишь с приходом Христа, который должен всякий раз заново отваливать могильный камень со склепа, где томится человеческая душа. Вот почему Кьеркегор не устает повторять, что отчаяние – это грех, но отчаяние пред Богом – уже надежда на исцеление, противоположность же греху – это не добродетельное поведение, но вера. Только проведя человека через все стадии его земного существования, - вплоть до порога самой смерти, - отчаяние раскрывает истинную природу преобразующей, вселенской силы. Издание адресовано преподавателям и учащимся, богословам, философам и культурологам; оно будет интересно историкам европейской культуры и религиозной мысли, а также более широкому кругу читателей – любителей и истинных ценителей философской эссеистики...
Історія західної філософії
Написано вже багато історій філософії, і моя мета полягала не тільки в тому, щоб додати до цього числа ще одну. Моя мета — показати філософію як невід'ємну частину суспільного й політичного життя; не як ізольовані розважання визначних особистостей, а як породження і водночас джерело характеру різних людських громад, у яких процвітали різні філософські системи. Така мета вимагає тіснішого пов'язання з загальною історією суспільства, ніж ми звичайно бачимо в істориків філософії. Я дійшов висновку, що це особливо потрібне для тих історичних періодів, з якими пересічний читач навряд чи може бути глибоко обізнаний. Велика епоха схоластичної філософії була вислідом реформ одинадцятого сторіччя, а ті, своєю чергою, були реакцією на добу загнивання, що їм передувала. Не будучи більш-менш обізнаним із сторіччями, що проминули від падіння Риму до піднесення середньовічного папства, навряд чи можна зрозуміти інтелектуальну атмосферу дванадцятого й тринадцятого сторіч. Трактуючи цей період, як і інші періоди, я ставив собі за мету наводити лише стільки відомостей із загальної історії, скільки видавалось мені необхідним для неупередженого розуміння філософів у контексті того часу, який сформував їх і сам сформувався за їхньою допомогою.Один наслідок такої позиції полягає в тому, що оцінка, яку вона дає тому чи тому філософові, часто не відповідає тій, якої він заслуговує з чисто філософського погляду. Особисто я, наприклад, маю Спінозу за визначнішого філософа, ніж Локк, але вплив його був далеко менший, і тому я присвятив йому менше місця, ніж Локкові. Декотрі люди — приміром, Руссо і Байрон — хоча зовсім не були філософами в академічному розумінні цього слова, справили такий глибокий вплив на домінантні філософські тенденції своєї доби, що розвитку філософії не можна зрозуміти, не беручи їх до уваги. Навіть люди просто діяльні часто мали велике значення в цьому плані: мало хто з філософів справив такий вплив на філософію, як Александр Македонський, Карл Великий або Наполеон. Ще знаменнішим прикладом можна б назвати Лікурга, якби тільки він був реальною особою.Коли мусиш охопити такий величезний проміжок часу, доводиться триматись дуже суворих принципів добору. Читаючи традиційні праці з історії філософії, я дійшов висновку, що надто стислі описи не доносять до читача нічого вартісного; тому я (за небагатьма винятками) взагалі не згадував про людей, які, на мій погляд, не заслуговують справді докладного розгляду. А про тих філософів, яких я розглядав у цій книжці, я сповіщав усе, що вважав істотним у їхньому житті й суспільному оточенні; часом я наводив навіть начебто малозначущі деталі, коли вирішував, що вони якось характеризують саму людину та її добу.Бертран Рассел..